роздоріжжя думок

  Як же то важко - здогадуватись як правильно себе вести з людьми. Але настільки складно ще не було ніколи. Зазвичай просто плювати на церемонії, і все йде само собою, по вільній колії. Та зараз зовсім інакше. В голові лише думки про правильність сказаного, про актуальність дій, та вірогідність помилки. Я не знаю... я не знаю як діяти далі, що собі дозволяти, а що ще ні, і саме це найскладніше, саме це вибиває з розміреності життя. Раніше здавалось, що саме я все життя все затягую, тягну, наче жуйку. Це цілком влаштовувало, не було зайвих переживань. Якось спокійно сприймались потуги іншої людини щось пришвидшити, бо ж я просто м`яко та непомітно призупиняла цей процес.
   Зараз все зовсім інакше. Певно у долі є певна частина злого гумору, така собі саркастична кара. Адже напевно вперше є бажання все пустити по течії, відчинити шлях емоціям, і забутись в них. Це така собі маленька мрія. І так хочеться її здійснити. Проте, певно, не доля. Повторюсь, що й гадки не маю як себе вести надалі. А це суперечить всьому, що в мені є, це не щирість, а швидше повна її відсутність. Так не можна, і це напружує, навіть трохи лякає. Але разом з тим і не хочу помилитись, а це найгірше. Так і стою добу вже на роздоріжжі і не роблю зовсім нічого, не знаю як буде краще.. Це вже певно діагноз, до ліків від якого я не знаю рецепту. Самолікування шкодить, а особливо таке...

І знову тисне....

   І знову ком у горлі....Саме цього я найбільше і боялась. Переживши це востаннє я щиро надіялась, що більше так не станеться. Усіма правдами та неправдами намагалась цього не допустити. Але у грудях знову тисне. Навіщо мені це? Навіщо?.. Стає страшно, страшно, що знову повториться усе, страшно, що це триватиме так довго. Я не хочу. Я не хочу, не хочу, не хочу.... Жаль лише що словами та заговорами нічого не зміниш..
  Я боюсь уже прив`язуватись до людей, я не можу цього собі дозволити. Як тільки я роблю собі послаблення - щось трапляється. Це важко розуміти, важко прийняти...
  А гора все більше давить. Здається, що немає для цього причини, але найменша перешкода викликає все більший тиск, від якого паморочиться голова. А найголовніше, що немає кому про це розповісти. Ніхто просто не зрозуміє.
   Люди насолоджуються цим відчуттям, відчувають щастя, а в мене ж навпаки виникають сумніви, і щодня стає їх більше. Певно я себе накручую, але ж так важко стримуватись. Та я стараюсь, чіпляюсь останніми силами за останні шматки спокою, пофігізму. Ні! Не треба! Навіщо мене так мучати??? Просто страшно....

Біль

          Біль, його так мало, але він всюди. У напрочуд щасливі години він може лише одинією каплею, один подихом отруїти все. Він створює сумніви, а сумніви нищать усе: дружбу, віру, кохання.  У певні моменти життя виникає всеохоплююча ейфорія блаженства, відчуття так званого абсолютного щастя, але.... але! Але лише малесенька невпевненість в собі чи в людині руйнує все, лущить на найменші часточки, ділить на атоми. І не залишається нічого. Саме в таку пустоту приходить біль, приходить малесеньким, слабким, але у вакуумі розроджується до розмірів гіганта, що от от розірве на шматки зсередини. Йому досить рахованих секунд аби перетворити ще учора усміхнену людину в сумного сноба...
         Розходяться пари, руйнуються сім`ї, сваряться друзі. А все через Що? А все через сумнів. Такий малееесенький малюк, що мило проповзає в душу і руйнує все, що здобувалось роками.
Хочеться його позбутись, хочеться не накручувати себе. Це можливо взагалі? якщо так, я хочу знати рецепт, це мені вкрай необхідно..

      Розмова.... Одне єдине слово, а як багато в ньому напрочуд несказанного. Неможливо пояснити всю його значимість, та поширеність. З кожною людиною розмова відбувається по різному. Ні, я не беру до уваги набір певних шаблонів, адже я за прояви щирості. Цікавить саме найсправжнісінька розмова, коли людина нічого не приховує, не намагається блефувати, чи й просто здаватись інакшою... Але я незнаю чому я настільки різна з різними людьми, і, одночасно щира та справжня з кожним. Всі мене сприймають по різному, хтось - як дитину, що досі не виросла, хтось - як напрочуд злу особистість, а хтось - такою, якою бачу себе я. Завжди було цікаво чим я викликаю враження, як дитина. Можливо я дійсно досі не виросла, можливо - моя дитяча зовнішність, а може хід думок, що відрізняється від маси. Може це для більшості погано, але я себе цілком влаштовую. Так, я в чомусь маю набагато менший досвід, чогось не бачила на власні очі. Проте я точно знаю, що щодо більшості речей, тем, та фактів, з якими я зустрічалась, у мене є свій виважений обдуманий висновок. Жаль лише, що люди цього не розуміють, та судять по собі, по своїх постійних змінах... Це мене дивує... Ну як можна так просто змінювати думку, яку так впевнено ще рік тому відстоював(ла)?. Я просто не розумію... Може я просто з іншого світу? чи з паралельної реальності? чому з моменту мого приїзду в це місто у мене почали формуватись стабільні виважені особисто моїм рішенням висновки? Чому вони не змінюються? І чому більшість самовпевнено їх не сприймає? Я нікого не змушую сприймати їх як істинно вірні.....
   На днях засіла в моїй голові одна фраза : " Не слухай успішних людей, їм не потрібна конкуренція". І дійсно, так воно і є, але мене ж раніше ніхто не слухав, я ж "ще дитина".. Що ж, можливо, можливо це по дитячому аналізувати всі факти, які цікавлять , можливо по дитячому намагатись комусь допомогти,хоч ніхто і не слухає. Я втомилась розуміти, що я ж попереджувала, я втомилась намагатись допомогти, я в томилась бути щирою, хоч це і відбувається незалежно від того хочу я цього чи ні...
   Певно так все і відбуватиметься завжди, це незмінний факт, а змінювати чіткі позиції я не буду, це нерозумно... Тому,мої дорогі, не дивуйтесь, що я "досі не виросла" ....

Нервові думки після опівночі

         Наскільки різні люди. І найчастіше обираємо для спілкування саме тих, з ким найважче. В чому тут логіка?? Не розумію. Чому не можна спілкуватись зі всіма одночасно? Чому вважається, що не має дружби між хлопцем та дівчиною? Чому доводиться обирати там, де цього не треба робити? Чому так складно?
         Так багато питань і жодної відповіді. Але ж так хочеться все розкласти по своїх місцях. Чесно кажучи, набагато легше відкинути все з голови подалі і відчувати себе абсолютно щасливою. Але.... але! Але клята цікавість не дає спокою) в самий несподіваний момент в голову приходить: " щось давно я не думала над питаннями, на які не знаю відповіді. А я ж саме так сильно хочу спати. Так! це саме вдалий момент пороздумувати над цим, а на десерт ще не забути про сенс життя". Схоже мій мозок з мене оригінальним чином знущається, адже само собою зрозуміло, що про сон вже не може бути і мови. Навіть зараз я з превеликим задоволенням вмостилась би на комфортному ліжечку і поринула би у царство Морфея. А я незрозуміло чому сиджу і думаю тут про дружбу.
        Ось наприклад вчора силувала свій розум, намагаючись написати хоч кілька римованих рядків, з чого нічого путнього так і не вийшло, зате вранці, коли так ще не хочеться вставати з під нагрітої ковдри, їх виникало в думках стільки, що можна відразу видавати збірку. І о диво! варто було лише опустити ноги на підлогу, як муза покинула мене смертну. От і де після цього в світі справедливість?? вона взагалі існує у моєму випадку??? 
       Напевно треба аби хтось вигадав думко вмикач та думковимикач, тоді життя дійсно стало би кращим))))

Я дійсно якась дивна. Останнім часом все частішепроглядаю сторінки людей, з якими припинилось спілкування. Чому так? здавалося би нас більше нічого не пов`язує, але чому тоді так. В голову прихдить лиш те, що кожна людина, з я кою я спілкуюсь мені по своєму дорога та важлива, і сумно, коли хочеться поговорити, а на думці навіть не має нічого, з чого можна було би почати розмову, та і чи потрібна вона взагалі тій людині....
  Як вас таких багато, з усіма вами мене пов`язують різні події, часом просто неймовірно хороші, а іноді і негативні, проте я всеодно часто проглядаю ваші сторінки в мережі і сумую за пройденим часом. Саме в такі моменти приходить розуміння того, що кожну мить спілкування необхідно берегти наче зіницю ока, це надзвичайно важливо.
   Те, що вас багато, одночасно і радує і лякає. Приємно, що у мене так багато спогадів, а страшно від того, що з такою величезною кількістю людей я так і не змогла постійно підтримувати зв`язок. Лякає саме те, що ця цифра росте просто в геометричній прогресії, як, взагалом, і кількість нових знайомств. Єдине , що хочеться зробити, так це іноді з вами зустрічатись, це накликає приємну ностальгію та піднімає найкращі відчуття. Проте на жаль не все залежить від мене,  хтось залюбки погоджується, а хтось не має ні часу ні бажання, а лише годує обіцянками. Це ж смішно. Я нікого ні до чого не силую, та не стою з дулом пістолета коло голови.
   Але є й приємні миті, коли людина згадує, пише, цікавиться, пропонує зустрітись. Тоді я розумію, що такі думки не в мене однієї. І я хочу ще)
Не бійтесь, я не кусаюсь)))

   Захоплююсь людьми, що терплять моє безкінечне ниття щодо зачіски, фігури, чи ще чогось, хто слухає мої постійні балачки і при цьому стримує себе в бажанні проломити чимсь мені голову чи просто вирубити. Дорогі мої, ви просто неймовірні, можна навіть сказати супергерої.    Особисто я би вже давним давно себе прибила на вашому місці)))
  Найбільше цікаво спостерігати за хлопцями, що відносно мало мене знають, певно, бідолашні, думають, що я не замовкаю ніколи) це так мило. Звідки їм знати, що часом з мене й двох слів не витягнеш, що я про щось МОВЧКИ думаю, і тд)) Найсмішніше, коли вони вперше бачуть мене хоч трохи серйозною, та думають, що щось сталось... Хоча, а може це й не так уже і смішно, але я дивна, і , відповідно реакція в мене також неадекватна. Зрозуміла я одне, аби спілкуватись зі мною необхідно неймовірне терпіння, та силу волі. Розвивайте її, вона вам знадобиться))

Так багато хочеться сказати, але так мало приходить слів.У думках стільки емоції, переживань, здогадок, а виразити це фактично нереально.
   Проте найбільше у думках щастя. Воно не таке всеохоплююче, як його малюють, але воно всередині мене. Дивно усвідомлювати, що будують його не статки, почуття чи соціальний статус, його створюють найменші дрібнички нашого життя: ледь відчутний аромат трави, тоненький промінчик сонця, звичайна квітка в руці, чи й просто вечір на теплому камені.Хай там що, хай там які б не виникали короткочасні емоції - недоцільні ревнощі, сум, нудьга, чи ще щось, проте рушійною силою є саме внутрішня радість!
    Завжди було цікаво, чи видно в очах щастя... Про це ж так багато написано та сказано. Але як це побачити? Я хочу, аби у мене це було у повному прояві, адже це так захопливо, та щиро. Я хочу сприймати і надалі світ у яскравих, точніше щасливих фарбах, я хочу цим жити. І , насправді, це дуже легко, це навіть приємно, коли відволікає від негативу. Найкраще усвідомлювати, що це має накопичувальний ефект. Неймовірно захопливо прокручувати в голові ці всі миті, і щораз по новій їх відчувати.   Нещодавно мене запитали чому я припинила знущатись над римою та намагатись створювати вірші. Спершу я навіть незнала, що відповісти, сказала, що зникла муза.. Можливо я в дечому була права - моя муза відображається в сильних сумних чи то й тривожних переживаннях, вона народжується з болю. Набридло боліти, та й навіщо це, коли то нікому непотрібно, для себе тим більше, бо то їсть з середини. Набагато простіше бути простою смертною, що не може скласти й двох рядків, але при цьому відчувати себе абсолютно щасливою....... Добра всім та теплого проміння!!

Щирість, дивно, що я згадала про неї саме сьогодні.. Сьогодні мене запитали, чи є у мене мрії, і я зрозуміла, що в мене немає навіть на думці чогось чітко визначеного, що мені подобається моє життя, що для мене щастя - не захмарна далека штука, а те, що переслідує мене щомиті. Після тривалих роздумів пришло усвідомлення, що справа в щирості, в справжньості, у відсутності масок. Це ж так добре.

 Щоразу, при святкуванні чогось, всі бажають комусь щастя. Але чому ніхто не хоче побажати справжньості? адже це невід`ємна складова  хороших вражень про світ. Саме це дозволяє відчувати всі приємності життя відкрито та яскраво. Це неймовірні відчуття!

Але накращим є усвідомлення того, що поряд є люди, які розуміють, які ведуть себе так, наче і не існує всіх цих непорозумінь, лицемірства та підлості. Саме вони дозволяють вірити в щастя. В щастя, яке приходить лиш на хвилинку, але надовго закарбовується світлим промінцем. Це захопливо. Я вдячна цим людям, дуже....

Нещодавно наткнулась на черговий вислів, про  закоханості, щоразу різні, і щоразу єдині. Що за маячня? Дурні підлітки! Невже ви думаєте, що кожна симпатія - це неймовірне кохання? Що невзаємні симпатії - привід для чергових пафосних виразів? Ха! Я думаю, що кожен в тій чи іншій мірі є моногамним. Нереально кохати всіх, це просто фантастика. Який сенс говорити, що віддасиш за людину все і навіть життя, якщо при першій же дрібниці ви розбігаєтесь, і поливаєте один одного позаочі лайкою? Я не розумію. Я не розумію навіщо обіцяти, а потім робити вигляд, що нічого не сталось, я не розумію нащо взагалі щось обіцяти, про щось говорити наперед, якщо не впевнений у тому, що тобі дійсно важлива людина. Це як мінімум дивно... Я просто не розумію. Можливо я неправильна якась, можливо просто не з цього світу та з іншої реальності. Та чи я не права? Я хочу знати. Я хочу аби хтось пояснив навіщо ускладнювати все собі та іншим, навіщо накривати все фальшивими масками, вправно відстоюючи їх якби реальність. Мене це лякає...
 Але.... є кілька але... Разом з тим я не бачу сенсу в повній відмові від слів, адже іноді вони так потрібні, часом саме слова стають останньою краплею, приходить розуміння. Кілька простих лаконічних, щирих  слів. Але без натяків, без жартів, та іронії. Адже це так ускладнює. Дивно, але набридло грати в чергові дурні ігри. Хочеться щирості: простої, світлої тачистої. Певно я надто багато хочу. Людям легше грати, будувати нікому непотрібні стратегії, розробляти плани, та ставити дивну мету. Навіщо? Це навіть бридко. Так легко можна побачити очевидні речі, але всі роблять вигляд, що не помічають, створюють власні розслідування, і навіть не задумуються, що, можливо, ламають життя.. хмм.....
 Напевно мріяти нешкідливо... проте іноді це просто необхідно....

     Деякі речі ніколи не змінюються. Вони назавжди залишаються спостерігати за швидкоплинністю дій, переживань, думок. Здавалося би, що все пов`язане загадковими вузлами у одному таємничому механізмі, але... Але разом з тим вони неминуче різні.
     Емоції. Для кожного вони свої, але одночасно - єдині. Чого так? Чому всі ми відчуваємо одне і те ж? На хвильку іноді здається, що вони затихають. В ці моменти нас називають " безсердечні стерви". Що ж, можливо у деякій мірі ви, наші любі чоловіки, праві. Неодноразово у мене виникала думка, що колись усе пішло нетак, і зараз ми живемо догори дригом. Хоча про що я ? адже так і є. Завжди мене цікавило як кожен із вас намагається відкрити в жінці її сутність, а потім... потім просто йде та залишає її відкритою, і тоді вся жіночність вивітрюється. Неважливо чиєю ініціативою став розрив, іноді ви йдете набагато раніше. А іноді навпаки - ударяєте відразу та з усієї сили, від чого все розлітається в душі на шматки. Чому ви потім дивуєтесь, що ми реагуємо на вас же лише поверхневою усмішкою та злою іронією?я хочу знати відповідь!
     Найгірше у випадку, коли навіть біль не в змозі розтрощити жінку, тоді вона стає сильнішою. Кожна із нас  тоді створює особистий світ моралі, і правила у ньому прямопропорційні силі нанесеної втрати. Ми починаємо грати. Ставки ідуть не лише на ваші швидкоплинні почуття та симпатії, на кону часом цілі зіпсовані життя...
    Хочеться змінитись. Не варто. Певно це і є одним із відображень сенсу життя. Жаль лише, що обрате хочеться інше....

    Знаєш, останнім часом я знову почала про тебе задувати. Можливо це все якось по дурному...
    На днях наткнувшись на один цікавий вислів, я зрозуміла, що це якраз про тебе. Звучав він десь так : "Если ты знаешь, что человек никогда не будет твоим, то любить его можно безконечно..". А дійсно ж, так все і відбувається, саме так. Поки ти був поряд - не розуміла наскільки кохала, а коли втратила - все наче перевернулось. Найжахливіше те, що жар у вогонь додає саме думка невідворотності, що вже ніколи того не повернути, саме вона наштовхує на чергові мрії та сни, що ні до чого знову ж таки не приведуть. Я чудово знаю, що ти про них не дізнаєшся, що не відчуєш, і, можливо, навіть не згадаєш, але.... але чомусь з собою нічого не вдієш, ти все одно приходиш у снах, де виникаєш героєм найрізноманітніших ситуації та нових варіації розвитку тих чи інших подій. Це одночасно і набридло, але разом з тим і приємно. Приємно, що у моєму серці щось є, жаль лише, що це досі ще ти.
   Знаєш, я не можу та навіть і не хочу нічого про тебе поганого говорити, але і хорошого теж. Ні, звісно, сказати є що, та я не хочу, я просто не хочу покращувати та підсилювати до тебе свої відчуття. На щастя вони потроху згасають, або ж просто ховаються за призму нового, нових людей, подій,і тд..
   Щоразу, коли я бачу тебе онлайн, не можу просто прогорнути сторінку далі вниз,обов`язково хоч на пів секунди затримуюсь. Хай без думок, хай без сильного всплеску емоцій, але все ж.
   Ти собі навіть не уявляєш як мені важко, але я тобі не казатиму. Можливо було би і непогано, якби ти дізнався, але сама я нічого навіть не натякатиму. Це навіть не гордість, це бажання не розбудити лиш нещодавно приспаний вулкан емоцій. Всі ці переживання мені зараз в житті непотрібні. Поки лиш одна надія, що найближчим часом знайдеться той, хто буде кращий ніж ти, хто перекриє в мені все, та створить мене нову. Я вірю, це обов`язково станеться, а віра - це сильна річ, вона творить дива, часом навіть неможливі.Тому, напевно, поки залишається лиш перечекати поки все знову стихне

Чомусь....

   А на очі чомусь навертаються сльози. Може так і має бути?. Незнаю.. А глянути довкола страшно, бо знаєш, що повсюди сіра, в`язка реальність. А так хочеться..А хочеться одного - залізти з головою під ковдру, увімкнути ліхтарик, та читати. Читати саме те, чого прагне душа, не зважаючи на презирливі погляди, думки інших. А ще,а ще хочеться волі. Так! Саме волі... Здавалося би, що все, ми ж і так вільні, але... але якщо зануритись у всю сутність цієї волі, починаєш розуміти, що це лише клітка з величезною рекламою "ВОЛЯ". Від цього якось не по собі.
   Колись наші предки боролись за волю народу, але були вільними в душі. А ми раби, ми раби самі в своїх серцях, адже забуваємо про щирість, доброзичливість. Це не про всіх, але, на жаль, це про світ в цілому!
   Хочеться вирватись! Хочеться відпустити своє життя, душу, серце на волю наче птаху після багатьох років утримання, глянути на світ по новому. 
   Може це мрія, а може лише спогади про світлий-світлий сон, та поки вільними є тільки сльози...