Я дійсно якась дивна. Останнім часом все частішепроглядаю сторінки людей, з якими припинилось спілкування. Чому так? здавалося би нас більше нічого не пов`язує, але чому тоді так. В голову прихдить лиш те, що кожна людина, з я кою я спілкуюсь мені по своєму дорога та важлива, і сумно, коли хочеться поговорити, а на думці навіть не має нічого, з чого можна було би почати розмову, та і чи потрібна вона взагалі тій людині....
  Як вас таких багато, з усіма вами мене пов`язують різні події, часом просто неймовірно хороші, а іноді і негативні, проте я всеодно часто проглядаю ваші сторінки в мережі і сумую за пройденим часом. Саме в такі моменти приходить розуміння того, що кожну мить спілкування необхідно берегти наче зіницю ока, це надзвичайно важливо.
   Те, що вас багато, одночасно і радує і лякає. Приємно, що у мене так багато спогадів, а страшно від того, що з такою величезною кількістю людей я так і не змогла постійно підтримувати зв`язок. Лякає саме те, що ця цифра росте просто в геометричній прогресії, як, взагалом, і кількість нових знайомств. Єдине , що хочеться зробити, так це іноді з вами зустрічатись, це накликає приємну ностальгію та піднімає найкращі відчуття. Проте на жаль не все залежить від мене,  хтось залюбки погоджується, а хтось не має ні часу ні бажання, а лише годує обіцянками. Це ж смішно. Я нікого ні до чого не силую, та не стою з дулом пістолета коло голови.
   Але є й приємні миті, коли людина згадує, пише, цікавиться, пропонує зустрітись. Тоді я розумію, що такі думки не в мене однієї. І я хочу ще)
Не бійтесь, я не кусаюсь)))