Я дійсно якась дивна. Останнім часом все частішепроглядаю сторінки людей, з якими припинилось спілкування. Чому так? здавалося би нас більше нічого не пов`язує, але чому тоді так. В голову прихдить лиш те, що кожна людина, з я кою я спілкуюсь мені по своєму дорога та важлива, і сумно, коли хочеться поговорити, а на думці навіть не має нічого, з чого можна було би почати розмову, та і чи потрібна вона взагалі тій людині....
  Як вас таких багато, з усіма вами мене пов`язують різні події, часом просто неймовірно хороші, а іноді і негативні, проте я всеодно часто проглядаю ваші сторінки в мережі і сумую за пройденим часом. Саме в такі моменти приходить розуміння того, що кожну мить спілкування необхідно берегти наче зіницю ока, це надзвичайно важливо.
   Те, що вас багато, одночасно і радує і лякає. Приємно, що у мене так багато спогадів, а страшно від того, що з такою величезною кількістю людей я так і не змогла постійно підтримувати зв`язок. Лякає саме те, що ця цифра росте просто в геометричній прогресії, як, взагалом, і кількість нових знайомств. Єдине , що хочеться зробити, так це іноді з вами зустрічатись, це накликає приємну ностальгію та піднімає найкращі відчуття. Проте на жаль не все залежить від мене,  хтось залюбки погоджується, а хтось не має ні часу ні бажання, а лише годує обіцянками. Це ж смішно. Я нікого ні до чого не силую, та не стою з дулом пістолета коло голови.
   Але є й приємні миті, коли людина згадує, пише, цікавиться, пропонує зустрітись. Тоді я розумію, що такі думки не в мене однієї. І я хочу ще)
Не бійтесь, я не кусаюсь)))

   Захоплююсь людьми, що терплять моє безкінечне ниття щодо зачіски, фігури, чи ще чогось, хто слухає мої постійні балачки і при цьому стримує себе в бажанні проломити чимсь мені голову чи просто вирубити. Дорогі мої, ви просто неймовірні, можна навіть сказати супергерої.    Особисто я би вже давним давно себе прибила на вашому місці)))
  Найбільше цікаво спостерігати за хлопцями, що відносно мало мене знають, певно, бідолашні, думають, що я не замовкаю ніколи) це так мило. Звідки їм знати, що часом з мене й двох слів не витягнеш, що я про щось МОВЧКИ думаю, і тд)) Найсмішніше, коли вони вперше бачуть мене хоч трохи серйозною, та думають, що щось сталось... Хоча, а може це й не так уже і смішно, але я дивна, і , відповідно реакція в мене також неадекватна. Зрозуміла я одне, аби спілкуватись зі мною необхідно неймовірне терпіння, та силу волі. Розвивайте її, вона вам знадобиться))

Так багато хочеться сказати, але так мало приходить слів.У думках стільки емоції, переживань, здогадок, а виразити це фактично нереально.
   Проте найбільше у думках щастя. Воно не таке всеохоплююче, як його малюють, але воно всередині мене. Дивно усвідомлювати, що будують його не статки, почуття чи соціальний статус, його створюють найменші дрібнички нашого життя: ледь відчутний аромат трави, тоненький промінчик сонця, звичайна квітка в руці, чи й просто вечір на теплому камені.Хай там що, хай там які б не виникали короткочасні емоції - недоцільні ревнощі, сум, нудьга, чи ще щось, проте рушійною силою є саме внутрішня радість!
    Завжди було цікаво, чи видно в очах щастя... Про це ж так багато написано та сказано. Але як це побачити? Я хочу, аби у мене це було у повному прояві, адже це так захопливо, та щиро. Я хочу сприймати і надалі світ у яскравих, точніше щасливих фарбах, я хочу цим жити. І , насправді, це дуже легко, це навіть приємно, коли відволікає від негативу. Найкраще усвідомлювати, що це має накопичувальний ефект. Неймовірно захопливо прокручувати в голові ці всі миті, і щораз по новій їх відчувати.   Нещодавно мене запитали чому я припинила знущатись над римою та намагатись створювати вірші. Спершу я навіть незнала, що відповісти, сказала, що зникла муза.. Можливо я в дечому була права - моя муза відображається в сильних сумних чи то й тривожних переживаннях, вона народжується з болю. Набридло боліти, та й навіщо це, коли то нікому непотрібно, для себе тим більше, бо то їсть з середини. Набагато простіше бути простою смертною, що не може скласти й двох рядків, але при цьому відчувати себе абсолютно щасливою....... Добра всім та теплого проміння!!

Щирість, дивно, що я згадала про неї саме сьогодні.. Сьогодні мене запитали, чи є у мене мрії, і я зрозуміла, що в мене немає навіть на думці чогось чітко визначеного, що мені подобається моє життя, що для мене щастя - не захмарна далека штука, а те, що переслідує мене щомиті. Після тривалих роздумів пришло усвідомлення, що справа в щирості, в справжньості, у відсутності масок. Це ж так добре.

 Щоразу, при святкуванні чогось, всі бажають комусь щастя. Але чому ніхто не хоче побажати справжньості? адже це невід`ємна складова  хороших вражень про світ. Саме це дозволяє відчувати всі приємності життя відкрито та яскраво. Це неймовірні відчуття!

Але накращим є усвідомлення того, що поряд є люди, які розуміють, які ведуть себе так, наче і не існує всіх цих непорозумінь, лицемірства та підлості. Саме вони дозволяють вірити в щастя. В щастя, яке приходить лиш на хвилинку, але надовго закарбовується світлим промінцем. Це захопливо. Я вдячна цим людям, дуже....

Нещодавно наткнулась на черговий вислів, про  закоханості, щоразу різні, і щоразу єдині. Що за маячня? Дурні підлітки! Невже ви думаєте, що кожна симпатія - це неймовірне кохання? Що невзаємні симпатії - привід для чергових пафосних виразів? Ха! Я думаю, що кожен в тій чи іншій мірі є моногамним. Нереально кохати всіх, це просто фантастика. Який сенс говорити, що віддасиш за людину все і навіть життя, якщо при першій же дрібниці ви розбігаєтесь, і поливаєте один одного позаочі лайкою? Я не розумію. Я не розумію навіщо обіцяти, а потім робити вигляд, що нічого не сталось, я не розумію нащо взагалі щось обіцяти, про щось говорити наперед, якщо не впевнений у тому, що тобі дійсно важлива людина. Це як мінімум дивно... Я просто не розумію. Можливо я неправильна якась, можливо просто не з цього світу та з іншої реальності. Та чи я не права? Я хочу знати. Я хочу аби хтось пояснив навіщо ускладнювати все собі та іншим, навіщо накривати все фальшивими масками, вправно відстоюючи їх якби реальність. Мене це лякає...
 Але.... є кілька але... Разом з тим я не бачу сенсу в повній відмові від слів, адже іноді вони так потрібні, часом саме слова стають останньою краплею, приходить розуміння. Кілька простих лаконічних, щирих  слів. Але без натяків, без жартів, та іронії. Адже це так ускладнює. Дивно, але набридло грати в чергові дурні ігри. Хочеться щирості: простої, світлої тачистої. Певно я надто багато хочу. Людям легше грати, будувати нікому непотрібні стратегії, розробляти плани, та ставити дивну мету. Навіщо? Це навіть бридко. Так легко можна побачити очевидні речі, але всі роблять вигляд, що не помічають, створюють власні розслідування, і навіть не задумуються, що, можливо, ламають життя.. хмм.....
 Напевно мріяти нешкідливо... проте іноді це просто необхідно....