роздоріжжя думок

  Як же то важко - здогадуватись як правильно себе вести з людьми. Але настільки складно ще не було ніколи. Зазвичай просто плювати на церемонії, і все йде само собою, по вільній колії. Та зараз зовсім інакше. В голові лише думки про правильність сказаного, про актуальність дій, та вірогідність помилки. Я не знаю... я не знаю як діяти далі, що собі дозволяти, а що ще ні, і саме це найскладніше, саме це вибиває з розміреності життя. Раніше здавалось, що саме я все життя все затягую, тягну, наче жуйку. Це цілком влаштовувало, не було зайвих переживань. Якось спокійно сприймались потуги іншої людини щось пришвидшити, бо ж я просто м`яко та непомітно призупиняла цей процес.
   Зараз все зовсім інакше. Певно у долі є певна частина злого гумору, така собі саркастична кара. Адже напевно вперше є бажання все пустити по течії, відчинити шлях емоціям, і забутись в них. Це така собі маленька мрія. І так хочеться її здійснити. Проте, певно, не доля. Повторюсь, що й гадки не маю як себе вести надалі. А це суперечить всьому, що в мені є, це не щирість, а швидше повна її відсутність. Так не можна, і це напружує, навіть трохи лякає. Але разом з тим і не хочу помилитись, а це найгірше. Так і стою добу вже на роздоріжжі і не роблю зовсім нічого, не знаю як буде краще.. Це вже певно діагноз, до ліків від якого я не знаю рецепту. Самолікування шкодить, а особливо таке...

І знову тисне....

   І знову ком у горлі....Саме цього я найбільше і боялась. Переживши це востаннє я щиро надіялась, що більше так не станеться. Усіма правдами та неправдами намагалась цього не допустити. Але у грудях знову тисне. Навіщо мені це? Навіщо?.. Стає страшно, страшно, що знову повториться усе, страшно, що це триватиме так довго. Я не хочу. Я не хочу, не хочу, не хочу.... Жаль лише що словами та заговорами нічого не зміниш..
  Я боюсь уже прив`язуватись до людей, я не можу цього собі дозволити. Як тільки я роблю собі послаблення - щось трапляється. Це важко розуміти, важко прийняти...
  А гора все більше давить. Здається, що немає для цього причини, але найменша перешкода викликає все більший тиск, від якого паморочиться голова. А найголовніше, що немає кому про це розповісти. Ніхто просто не зрозуміє.
   Люди насолоджуються цим відчуттям, відчувають щастя, а в мене ж навпаки виникають сумніви, і щодня стає їх більше. Певно я себе накручую, але ж так важко стримуватись. Та я стараюсь, чіпляюсь останніми силами за останні шматки спокою, пофігізму. Ні! Не треба! Навіщо мене так мучати??? Просто страшно....

Біль

          Біль, його так мало, але він всюди. У напрочуд щасливі години він може лише одинією каплею, один подихом отруїти все. Він створює сумніви, а сумніви нищать усе: дружбу, віру, кохання.  У певні моменти життя виникає всеохоплююча ейфорія блаженства, відчуття так званого абсолютного щастя, але.... але! Але лише малесенька невпевненість в собі чи в людині руйнує все, лущить на найменші часточки, ділить на атоми. І не залишається нічого. Саме в таку пустоту приходить біль, приходить малесеньким, слабким, але у вакуумі розроджується до розмірів гіганта, що от от розірве на шматки зсередини. Йому досить рахованих секунд аби перетворити ще учора усміхнену людину в сумного сноба...
         Розходяться пари, руйнуються сім`ї, сваряться друзі. А все через Що? А все через сумнів. Такий малееесенький малюк, що мило проповзає в душу і руйнує все, що здобувалось роками.
Хочеться його позбутись, хочеться не накручувати себе. Це можливо взагалі? якщо так, я хочу знати рецепт, це мені вкрай необхідно..

      Розмова.... Одне єдине слово, а як багато в ньому напрочуд несказанного. Неможливо пояснити всю його значимість, та поширеність. З кожною людиною розмова відбувається по різному. Ні, я не беру до уваги набір певних шаблонів, адже я за прояви щирості. Цікавить саме найсправжнісінька розмова, коли людина нічого не приховує, не намагається блефувати, чи й просто здаватись інакшою... Але я незнаю чому я настільки різна з різними людьми, і, одночасно щира та справжня з кожним. Всі мене сприймають по різному, хтось - як дитину, що досі не виросла, хтось - як напрочуд злу особистість, а хтось - такою, якою бачу себе я. Завжди було цікаво чим я викликаю враження, як дитина. Можливо я дійсно досі не виросла, можливо - моя дитяча зовнішність, а може хід думок, що відрізняється від маси. Може це для більшості погано, але я себе цілком влаштовую. Так, я в чомусь маю набагато менший досвід, чогось не бачила на власні очі. Проте я точно знаю, що щодо більшості речей, тем, та фактів, з якими я зустрічалась, у мене є свій виважений обдуманий висновок. Жаль лише, що люди цього не розуміють, та судять по собі, по своїх постійних змінах... Це мене дивує... Ну як можна так просто змінювати думку, яку так впевнено ще рік тому відстоював(ла)?. Я просто не розумію... Може я просто з іншого світу? чи з паралельної реальності? чому з моменту мого приїзду в це місто у мене почали формуватись стабільні виважені особисто моїм рішенням висновки? Чому вони не змінюються? І чому більшість самовпевнено їх не сприймає? Я нікого не змушую сприймати їх як істинно вірні.....
   На днях засіла в моїй голові одна фраза : " Не слухай успішних людей, їм не потрібна конкуренція". І дійсно, так воно і є, але мене ж раніше ніхто не слухав, я ж "ще дитина".. Що ж, можливо, можливо це по дитячому аналізувати всі факти, які цікавлять , можливо по дитячому намагатись комусь допомогти,хоч ніхто і не слухає. Я втомилась розуміти, що я ж попереджувала, я втомилась намагатись допомогти, я в томилась бути щирою, хоч це і відбувається незалежно від того хочу я цього чи ні...
   Певно так все і відбуватиметься завжди, це незмінний факт, а змінювати чіткі позиції я не буду, це нерозумно... Тому,мої дорогі, не дивуйтесь, що я "досі не виросла" ....

Нервові думки після опівночі

         Наскільки різні люди. І найчастіше обираємо для спілкування саме тих, з ким найважче. В чому тут логіка?? Не розумію. Чому не можна спілкуватись зі всіма одночасно? Чому вважається, що не має дружби між хлопцем та дівчиною? Чому доводиться обирати там, де цього не треба робити? Чому так складно?
         Так багато питань і жодної відповіді. Але ж так хочеться все розкласти по своїх місцях. Чесно кажучи, набагато легше відкинути все з голови подалі і відчувати себе абсолютно щасливою. Але.... але! Але клята цікавість не дає спокою) в самий несподіваний момент в голову приходить: " щось давно я не думала над питаннями, на які не знаю відповіді. А я ж саме так сильно хочу спати. Так! це саме вдалий момент пороздумувати над цим, а на десерт ще не забути про сенс життя". Схоже мій мозок з мене оригінальним чином знущається, адже само собою зрозуміло, що про сон вже не може бути і мови. Навіть зараз я з превеликим задоволенням вмостилась би на комфортному ліжечку і поринула би у царство Морфея. А я незрозуміло чому сиджу і думаю тут про дружбу.
        Ось наприклад вчора силувала свій розум, намагаючись написати хоч кілька римованих рядків, з чого нічого путнього так і не вийшло, зате вранці, коли так ще не хочеться вставати з під нагрітої ковдри, їх виникало в думках стільки, що можна відразу видавати збірку. І о диво! варто було лише опустити ноги на підлогу, як муза покинула мене смертну. От і де після цього в світі справедливість?? вона взагалі існує у моєму випадку??? 
       Напевно треба аби хтось вигадав думко вмикач та думковимикач, тоді життя дійсно стало би кращим))))