І знову ком у горлі....Саме цього я найбільше і боялась. Переживши це востаннє я щиро надіялась, що більше так не станеться. Усіма правдами та неправдами намагалась цього не допустити. Але у грудях знову тисне. Навіщо мені це? Навіщо?.. Стає страшно, страшно, що знову повториться усе, страшно, що це триватиме так довго. Я не хочу. Я не хочу, не хочу, не хочу.... Жаль лише що словами та заговорами нічого не зміниш..
Я боюсь уже прив`язуватись до людей, я не можу цього собі дозволити. Як тільки я роблю собі послаблення - щось трапляється. Це важко розуміти, важко прийняти...
А гора все більше давить. Здається, що немає для цього причини, але найменша перешкода викликає все більший тиск, від якого паморочиться голова. А найголовніше, що немає кому про це розповісти. Ніхто просто не зрозуміє.
Люди насолоджуються цим відчуттям, відчувають щастя, а в мене ж навпаки виникають сумніви, і щодня стає їх більше. Певно я себе накручую, але ж так важко стримуватись. Та я стараюсь, чіпляюсь останніми силами за останні шматки спокою, пофігізму. Ні! Не треба! Навіщо мене так мучати??? Просто страшно....
Я боюсь уже прив`язуватись до людей, я не можу цього собі дозволити. Як тільки я роблю собі послаблення - щось трапляється. Це важко розуміти, важко прийняти...
А гора все більше давить. Здається, що немає для цього причини, але найменша перешкода викликає все більший тиск, від якого паморочиться голова. А найголовніше, що немає кому про це розповісти. Ніхто просто не зрозуміє.
Люди насолоджуються цим відчуттям, відчувають щастя, а в мене ж навпаки виникають сумніви, і щодня стає їх більше. Певно я себе накручую, але ж так важко стримуватись. Та я стараюсь, чіпляюсь останніми силами за останні шматки спокою, пофігізму. Ні! Не треба! Навіщо мене так мучати??? Просто страшно....
Комментариев нет:
Отправить комментарий